Оксана Стефанівна Забужко - Тут могла б бути ваша реклама

висмикнув з цератяної торби пляшку горілки, спокійно сказав: «Ми ж просили, горілки не приносити», – відкрив і вилив її в найближчу урну за линвовим бар’єром, чинив так само, як його прапрапрадід-запорожець у морському поході, – за борт козацької «чайки» (з тою хіба різницею, що триста років тому за борт летів і власник пляшки!): рука сама віднаходила триста літ як забутий жест, і він знав, що все робить правильно. Якщо вже шукати за чудом, то чудо було саме в цьому: в попаданні в надчасовий, крізь-часовий потік, який держить тебе на плаву, і ти звідкись знаєш, що все робиш правильно. І ті пацанята, що, вишикувавшись вервечкою на пагорбі під Кабміном, день і ніч били в залізні бочки, – гуп-гуп-гуп! гуп-гуп-гуп! – потім, на змах дириґента, апокаліптична каденція врозсип, градом по блясі, приском під шкіру, громохкою луною вділ до Європейської площі звуковий обвал, і знову спочатку, грізним утробним здвигом: гуп-гуп-гуп! гуп-гуп-гуп! – ті зелені студіки, хто з циркового училища, хто ще звідки, які придумали отак використати покинуті коло стадіону «Динамо» бочки і три тижні стояли на пагорбі й барабанили, ні на хвилину не перервавшись, могли й не знати, і напевно не знали, що саме так колись на Січі скликали козацтво до походу, що їхня професія тоді називалася – «довбиші», – і так і треба було, вилазити на пагорб, ставати коло стовпа, подавати сигнал, б’ючи в бубни й литаври, і що це було оголошення війни – тим, хто окопався в Кабміні, і всі це розуміли, без знання, без підручників, із самого тільки звуку, який повернувся звідкілясь із древніх глибин пам’яти, і цей звук впізнавали – всі, і всі проїжджі машини клаксонили в тому самому ритмі. І таке відбувалося – щокрок. Закон збереження пам’яти. Країна, що доти існувала тільки на пожовклих середньовічних мапах, Ucraina terra Cossacorum, – раптом випливла на поверхню. Нікуди вона, виявляється, не зникала, просто переховувалася десь на дні. Під землею, жива й незнищенна. Як у холодильнику. І от – піднялась, розморозилася. Ніякого чуда, просто виявилося, що країни не зникають самі собою. Від того, що перемальовано мапу, – не зникають, о ні: як не зникає людина від того, що знищено її фото.

От чим би я запропонувала цьому Густаву відкрити його альбома: двома мапами, на порівняння. Вранці після першого туру виборів, коли на телеекранах висвітилися «помаранчеві» (переважні) й «голубі» (окраїнні) області, і ми всі на радощах передзвонювалися з вітаннями, уперше вгледівши реальну надію на порятунок (люди на вулицях Києва знов почали усміхатися, а то вже і в транспорті, і в чергах були пригнічено мовчали, – як хмара над містом висіла!..), – мені зателефонував мій колишній заввідділом і сказав голосом людини, яка стоїть на порозі великого відкриття:

Слухай, я оце тут подивився на мапу Корнетті…

Кого-кого?

Того італійця, що був у нас 1657-го року. З посольством до гетьманського уряду від цісаря Фердінанда. Картограф, склав тоді мапу України.

Ага. Ну, і?

А збігається, знаєш. Треба буде ще за іншими джерелами перевірити. Тільки так воно виглядає, що всі «помаранчеві» області – це і є Україна в кордонах 1657-го року. Східна Сарматія. А далі на південний схід – то вже Дике Поле, за Карнетті – Piccola Tartaria.

Поклавши слухавку, я перевірила. Це була правда.

З тої хвилини я знала, що ми перемогли.

…Дві мапи, Густаве. Усього дві мапи на початок твого альбому – одна 1657-го, друга 2004 року: ота двоколірна, з виборчих моніторів. Без цього не зрозуміти, що роблять на зимових вулицях усі ті мільйони людей у вогнянобарвних шаликах, і найпростіше вирішити, ніби вся справа в президентові, якого вони обрали й чиє ім’я скандують. А це не так, це всього лише привід. Насправді ж вони повертають собі свою країну – ту, що триста років тому пішла на дно історії.

І що найдивовижніше – вони це знають. Якимось раптово оголеним, підшкірним знаттям вони це відчувають – усі.

Саме тому вони такі щасливі.

ВІН: …Із знімків, зроблених на Банковій, перед Президентською адміністрацією (за еСеСеСеРу це був ЦК компартії, кажу я Густаву, і він бозна-чом жвавішає, як дитя, радісно кліпає рудими віями: Is it so?[83] – мабуть, йому це як живцем угледіти печеру дракона, про яку тільки в казках читав, а тут, виявляється, до неї екскурсії водять!), – з тих знімків, на яких зімкнулися за сірими щитами лави спецназу у своїх байкерських шоломах, Густав уважно передивляється майже кожен – і вибирає багато, жирно, переписуємо їх йому на диск майже всі, хоч, як на мене, не такі вже вони й цікаві, але я розумію Густава, така показна демонстрація військової сили – уряд проти власного народу – не може не робити враження, Мала підказує по-англійському (вона все-таки принесла нам, замість кави, хрусти й горішки, – знаючи, моя добра дівчинка, що коли я нервую, то гризу все підряд, як знавіснілий пацюк, ну, і як на неї сердитись?..): by virtue of physical presentation,[84] – каже вона, класно сказано, я б так не потрапив, та тільки не так уже й стрьомно воно було від того «фізікал-презентейшину», як собі уявляє Густав: у Вовчика мого однокласник виявився офіцером спецназу, у сусідки з четвертого поверху в тому кордоні стояв рідний небіж, і вона ходила на Банкову його шукати з бутербродами, бо її сестра, небожева мама, дзвонила й плакала їй у телефон, що хлопців там не годують, не змінюють, як належиться, щогодини, і вони стоять в цепу по чотири години й пісяють собі в чоботи, – Густав западає на фото полковника піхоти перед цепом, який хапається руками за виставлені щити: хороша, штивна виправка квадратових плечей, видно, як незвично йому нахиляти ту твердо посаджену голову, щоб зазирнути солдатам під пластикові щитки шоломів, непоганий кадр, повезло мені, його всі тоді фільмували наввипередки, полковника цього, – синки, примовляв він зовсім якось не по-командирському, від чого всім нам, хто чув, стискало горло, – синочки, хлопчики, не стріляйте, чуєте, не стріляйте, я на коліна перед вами стану, – не хотів би я бути тоді на місці тих хлопчиків, які мовчки шморгали носами у своїх скафандрах, а людське море їм скандувало: «На-ші бра-ти! О-пу-стіть щи-ти!», і дівчата співали їм хором «Червону руту» й клали долі бутерброди на виду, – якого хера ви це робите, вони не собаки! – матюкався до Вовчика по мобільному його літьоха-однокласник, ніби то Вовчик був із того винен, ніби Вовчик особисто керував процесом